Закордонне українство як транскордонний вимір українського громадянського суспільства
Стратегічна комісія ЕКУ підготувала документ під назвою «Закордонне українство як транскордонний вимір українського громадянського суспільства». Документ містить узагальнену характеристику сучасного стану закордонного українства та має стати основою для подальшого планування діяльності й визначення стратегічних пріоритетів ЕКУ. Документ було затверджено під час зборів ЕКУ в Ауґсбурзі 2026.
§
Закордонне українство як транскордонний вимір українського громадянського суспільства
1
Українські організації за кордоном історично формувалися в умовах, коли Україна не мала повноцінної державної суб’єктності або коли вільна громадська дія всередині України була неможливою через імперські, тоталітарні чи радянські обмеження. У цьому контексті українські громади за межами України виконували значно ширшу роль, ніж просто культурне, етнічне чи еміграційне середовище. Вони зберігали українську ідентичність, мову, культуру, історичну пам’ять, підтримували ідею незалежності України та доносили українське питання до світу тоді, коли сама Україна не могла вільно говорити від власного імені.
2
У певному сенсі історична діаспора виконувала функцію громадянського суспільства поза Україною. Вона була простором політичної пам’яті, антирадянського спротиву, міжнародної адвокації та інституційного збереження української справи. В окремих аспектах така роль наближалася до громадянського суспільства в екзилі.
3
Після відновлення незалежності України у 1991 році ця історична функція суттєво змінилася. Україна отримала власну державу, дипломатичні інституції, політичне представництво та поступово — власне громадянське суспільство. Це не скасувало значення українських організацій за кордоном, але змінило природу їхньої ролі. Вони більше не є замінником української держави або єдиний голос України у світі. Водночас вони не є і продовженням українських державних інституцій за кордоном. Їхня суб’єктність має іншу природу — громадянську, суспільну, мережеву й транскордонну.
4
Після 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, значення закордонного українства знову стало особливо очевидним. Українці за кордоном здійснюють адвокацію на підтримку України, працюють із суспільствами країн проживання, взаємодіють із політичними інституціями, медіа, університетами, експертними середовищами, бізнесом, місцевими громадами та громадськими організаціями. Вони підтримують новоприбулих українців, протидіють дезінформації, зберігають і розвивають українську ідентичність, створюють професійні й волонтерські мережі та формують довгострокову українську присутність у світі.
5
Ця роль не зводиться до державної дипломатії. Закордонне українство не є “продовженою рукою” Міністерства закордонних справ чи будь-якого іншого державного органу. Його сила полягає саме в тому, що воно діє як самостійне громадянське середовище — пов’язане з Україною, але не підпорядковане державній логіці; солідарне з Україною, але здатне говорити з суспільствами країн проживання мовою їхніх власних інституцій, цінностей, професійних стандартів і публічних дискусій.
6
Саме тому питання “хто ми є зараз?” не має зводитися до вибору між старою діаспорною моделлю і роллю інструмента державної політики. Закордонне українство сьогодні є транскордонним виміром українського громадянського суспільства. Воно діє за межами України, але залишається включеним в український громадянський простір через ідентичність, солідарність, пам’ять, відповідальність, громадську дію, професійні зв’язки та спільну участь у захисті й розвитку України.
7
Таке розуміння має важливе теоретичне підґрунтя. Peggy Levitt і Nina Glick Schiller у статті Conceptualizing Simultaneity: A Transnational Social Field Perspective on Society пропонують мислити міграцію через поняття транскордонних соціальних полів. Цей підхід дозволяє описати людей, організації й мережі, які одночасно включені в кілька суспільств, а також переосмислити саме поняття суспільства так, щоб воно не ототожнювалося автоматично з кордонами однієї національної держави.
8
У цьому підході закордонне українство не постає як явище, що існує просто “поза” Україною. Українці за кордоном не перебувають просто “поза” українським суспільством. Вони одночасно належать до кількох соціальних просторів: українського, локального у країні проживання, професійного, культурного, громадянського, інколи політичного. Їхня належність до українського світу не скасовує їхньої участі в суспільствах країн проживання, а їхня інтегрованість у ці суспільства не скасовує їхнього зв’язку з Україною.
9
Близьку рамку пропонує Steven Vertovec у статті Migrant Transnationalism and Modes of Transformation. Він описує міграційний транснаціоналізм через множинні зв’язки, мережі та життя “тут-і-там”. Особливо важливим є поняття bifocality — подвійної оптики, коли мігранти та наступні покоління одночасно орієнтуються на країну проживання і країну походження; Vertovec пов’язує це з ідентичностями, політичними зв’язками, сімейним життям і трансформацією соціальних практик.
10
Ця логіка простежується і в сучасному українському випадку. Наприклад, українські освітяни у Франції одночасно є частиною українського середовища у Франції, французького освітнього простору, ширшої української професійної мережі, міжнародної освітянської спільноти та глобального українського простору. Те саме стосується українських лікарів, юристів, науковців, підприємців, митців, студентів, волонтерів і громадських діячів в інших країнах. Вони діють не в одному полі, а в кількох одночасно.
11
Andreas Wimmer і Nina Glick Schiller у статті Methodological Nationalism, the Social Sciences, and the Study of Migration критикують методологічний націоналізм — схильність соціальних наук мислити суспільство, політику й ідентичність переважно в межах національної держави. Вони показують, що такий підхід обмежує розуміння міграції та транскордонних соціальних процесів.
12
Для українського контексту це означає, що українське громадянське суспільство не варто розуміти лише як сукупність організацій, ініціатив і практик, які фізично перебувають в Україні. Частина української громадської дії відбувається за межами держави — у формі адвокації, волонтерства, освітніх ініціатив, культурної роботи, професійних мереж, взаємодії з місцевими громадами, підтримки новоприбулих українців і участі в публічних дискусіях країн проживання.
13
Окремо важливими є роботи Rainer Bauböck про зовнішнє громадянство та транскордонну політичну участь. У статті The Rights and Duties of External Citizenship він аналізує права й обов’язки громадян, які перебувають поза територією держави, а також ширше питання політичної належності за межами фізичного проживання у державі. У статті Stakeholder Citizenship and Transnational Political Participation Bauböck розглядає політичну участь осіб, які мають значущий зв’язок із державою, навіть якщо вони перебувають поза її територією.
14
Ці підходи не означають, що закордонне українство слід зводити лише до громадян України за кордоном. Навпаки, воно є ширшим. До нього належать також люди українського походження, люди з українською культурною або ціннісною ідентичністю, професійні й громадські мережі, а також ті, хто не має українського паспорта, але зберігає активний зв’язок з Україною через пам’ять, солідарність, культуру, громадську діяльність або відповідальність.
15
Класичні підходи до діаспори також залишаються важливими. Robin Cohen у Global Diasporas: An Introduction розглядає різні типи діаспор, історичні форми розсіяння, пам’ять про батьківщину, збереження ідентичності та інституційну тяглість. Його робота є одним із базових текстів у diaspora studies і допомагає зрозуміти історичну вагу самого поняття діаспори.
16
Yossi Shain і Aharon Barth у статті Diasporas and International Relations Theoryрозглядають діаспори як акторів міжнародних відносин, здатних впливати на політики держав походження і держав проживання. Їхній підхід важливий для розуміння політичного виміру діаспорної дії, зокрема впливу на політичні рішення, міжнародну підтримку та публічні позиції в країнах проживання.
17
Водночас сучасне закордонне українство не вичерпується класичною моделлю діаспори і не зводиться лише до політичного впливу. Воно є складним багаторівневим середовищем громадської, культурної, професійної, освітньої, волонтерської та політичної участі. Саме тому класична модель діаспори пояснює важливу частину історичного досвіду, але не вичерпує сучасну реальність закордонного українства.
18
Сучасне закордонне українство складається з різних хвиль, поколінь, інституцій, неформальних мереж і новоприбулих українців. До нього належать історичні еміграційні середовища, сформовані до та після Другої світової війни; покоління українців, народжених уже в країнах проживання; пострадянські мігранти; трудові мігранти; українці, які виїхали після 2014 року; вимушено переміщені особи після 2022 року; професійні, студентські, волонтерські, культурні, освітні та громадські мережі.
19
Ці групи мають різний досвід і різні форми зв’язку з Україною. Для одних Україна є країною походження родини й історичної пам’яті. Для інших — державою громадянства і домом, з якого вони були змушені виїхати через війну. Для ще інших — частиною культурної, ціннісної або емоційної ідентичності, навіть якщо вони не народилися в Україні, не мають українського паспорта або не володіють українською мовою. Саме ця множинність не є проблемою, яку потрібно усунути. Вона є реальністю, яку потрібно визнати й враховувати у побудові взаємодії.
20
Звідси випливає важливий практичний висновок: сучасні українські організації за кордоном не існують для того, щоб уніфікувати всі ці групи або говорити від імені всіх українців за межами України. Їхня роль полягає не в монополізації представництва, а у поєднанні різних українських середовищ і створенні умов для їхньої взаємодії: історичною діаспорою, новими міграційними хвилями, вимушено переміщеними українцями, професійними мережами, молоддю, освітянами, культурними діячами, волонтерами, бізнесом і громадськими ініціативами.
21
У цьому сенсі закордонне українство виконує роль транскордонного громадянського середовища. Воно діє не як державний апарат і не як дипломатична структура, а як простір самоорганізації, участі, солідарності та відповідальності. Воно має власну громадянську суб’єктність, бо спирається не на державний мандат, а на зв’язок людей і спільнот з Україною, їхню присутність у країнах проживання, їхні професійні й суспільні позиції та здатність діяти через мережі довіри.
22
Ця автономність є принциповою. Саме тому закордонне українство виконує ті функції громадянської присутності, які не зводяться до державної дипломатії: говорити як частина місцевого суспільства, діяти через професійні середовища, формувати довіру в локальних громадах, пояснювати Україну не лише мовою офіційної дипломатії, а мовою громадянського досвіду, людських зв’язків, цінностей, культури, освіти й публічної участі.
23
Отже, відповідь на питання “хто ми є зараз?” полягає не в тому, що закордонне українство є новою назвою для діаспори або зовнішнім інструментом української держави. Закордонне українство є транскордонним виміром українського громадянського суспільства — різноманітним середовищем людей, спільнот, організацій і мереж, які діють за межами України, залишаючись частиною українського громадянського простору та водночас будучи включеними в суспільства країн проживання. Його громадянська суб’єктність ґрунтується не на державному мандаті, а на самоорганізації, солідарності, відповідальності, зв’язку з Україною та здатності до самостійної суспільної дії.
24
Саме таке розуміння закордонного українства визначає і його сучасну роль Вона полягає в автономній громадянській дії за межами України — дії, яка пов’язана з нашою державою, але реалізується паралельно з офіційною дипломатією через інституції, професійні середовища та локальні громади країн проживання. Саме завдяки цьому закордонне українство є не залишком минулого, а сучасною формою української громадянської присутності у світі.
